Марія Волощак, “Шлях перемоги”, 22.10.2003
Саме на цьому акцентується майже в кожній статті відомого мовознав-ця Івана Ющука, які увійшли до його щойно виданої книжки “Мова наша українська”. Тут зібрані виступи, роздуми автора про історичне коріння, роль та значення української мови в житті сучасної України. Вже скла-дено понад 200 тисяч народних пісень, написано тисячі наукових праць. Нема таких високих почуттів і таких глибоких думок, яких не можна було б висловити українською мовою.
Розповідаючи про походження української мови, проф. Іван Ющук наголошує на загальних закономірностях становлення національних мов. Основні елементи, приміром, української мови були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі, про що свідчать ті, безумовно, українські форми слів, вислови, що проскакують крізь церковнослов’янщину в тодішніх текстах.
Важливим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії. У цих молитовних написах, які походять з ХІ – XIV ст, використа-но не лише церковнослов’янську мову, але й простонародні слова та форми слів. Суто українські елемен-ти пробиваються і в новгородських берестяних грамотах ХІ-ХV ст., писаних церковнослов’янською мовою.
Ще 1834 року російський акад. І. Срезневський у статті “Взгляд на намятники украинской народной словесности” зазначав, що українська мова “є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музи-кальна, мальовнича”. Яскравим доповненням до вищесказаного є слова відомого російського Історика XIX ст. В.Ключевського, що їх цитує Н.Полопська-Василенко в своїй “Історії України”: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столи-цею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінсь-кої мов, а слов’янсько-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською”.
Попри те, що Україна близько 700 років була розчленована поміж різними державами, які вперто викорінювали мову її автохтонного населення, од-нак, зазначає Іван Ющук, україн-ською мовою в Україні й поза нею розмовляє близько 45 мільйонів осіб, вона має всі шанси стати однією із широко вживаних мов. Потрібні лише наша воля, наполеглива праця і сприятливі політичні умови. Насамперед цілеспрямована й ефективна підтримка з боку державних чинників, правильна мовна політика, яка б повернула зденаціоналізовану частину українського народу до рідної мови, а національним меншинам дала б змогу зберегти свої мови й водночас оволодіти державною мовою в повному обсязі. Мовою єднання, консолідації суспільства на українській землі, а отже, й мовою соціального прогресу може бути тільки українська мова, хоч би тому, що це мова цієї землі і мова більшості її населення.
Не треба забувати, наголошує автор, що з мови починається і мовою зміцнюється держава. Отож утвердженню єдиної державної мови па всій території України повинна сприяти також армія. І хоча в Конституції записано: “У Збройних Си-лах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова”, але факти переконують, що в багатьох військових навчальних закладах, структурах, фор-муваннях державна мова й тепер, як правило, безкарно ігнорується. Тому цілком справедливий висновок автора: “Ігнорування офіцером дер-жавної мови під час службової діяльності може лише свідчити або про його розумову непридатність (за десять років існування української держави можна було вивчити не одну мову), або про його недбале став-лення до своїх службових обов’язків, або про несприйняття ним української держави та її законів. Такі діяння офіцерів, коли говорити нормами Кримінального кодексу України, мають усі ознаки, властиві поняттю військового злочину, і повинні кваліфікуватися як непокора”.
Армія є школою для молодих людей, які щойно вступають у життя. Тому роль офіцера в їхньому вихованні надзвичайно велика. Офіцер чи викладач військового навчального закладу, який не виконує конституційного положення про державний статус української мови, негативно впливає на формування національної свідомості в підлеглих йому юнаків, підриває в них віру в українську державу, послаблює обороноздатність держави. “Якщо офіцер української армії зі своїми підлеглими розмовляє недержавною мовою, він служить інтересам будь-якої іншої держави, тільки не української. То чи можна буде повністю покластися на такого офіцера у відповідальний для України час? Які українські національні цінності він захищатиме?” – резонно запитує Іван Ющук.
На завершення автор зазначає, що тим, хто ігнорує державну мову, варто нагадати слова народного коміса-ра освіти 20-х років А.Луначарського: “Всі, хто на Україні живе, повин-ні знати мову українського народу. Хто ж не хоче вчитися – хай їде з України”. Українцям нема куди їха-ти: у них немає іншої батьківщини, крім України. Українцям ніде більше будувати власну національну державу, яка б давала їм змогу повністю й безперешкодно реалізувати свої права людини, як це роблять французи у Франції, угорці в Угорщині, румуни в Румунії, росіяни в Росії.
Схожі записи:
