Майбутній український інвестор з Великобританії Джон Джонсон, перед тим як приїхати до нас, закінчив шестимісячні курси для вивчення української мови в лондонському “Бізнес-центрі”. Там він добре засвоїв кілька українських слів і навіть фраз. Найкраще запам’яталися йому такі повсякденні слова, як “добридень”, “будь ласка”, “ласкаво просимо”, “дякую”, “добраніч”… Запали в Джонсонову пам’ять і фразеологічні синоніми, такі, як “на все добре”, “до зустрічі” чи й просто “зустрінемося”.

Філологічно озброєний до зубів, як здавалося Джону Джонсону, він прибув до столиці України – Києва. Оселився у столичному “Прем’єр-готелі” і перше, що зробив, – це вийшов до обслуги ресторану “Імперіал”.

Саме тут він збирався засвоїти свої практичні уроки з української.

Хвилин зо п’ять нібито вивчаючи інтер’єр закладу, він насправді прислухався до мови ресторанної обслуги, і, на свій подив, упіймав себе на тому, що нічогісінько з почутого не розуміє, говір метрдотеля й офіціанток досить віддалено нагадував ту мову, яку він вивчав у лондонському “Бізнес-центрі”. Те ж саме підтвердили і його європейські колеги з Парижа, Стокгольма, Цюріха та Рима, до яких він підсів. Усі дійшли однаковісінького висновку, що це не що інше, як український діалект або типовий для багатьох європейських держав столичний сленг.

Після двох днів адаптації й відпочинку на дніпровських мальовничих схилах з їхніми річковими ресторанами Джон Джонсон, відповідно до протоколу, був запрошений на аудієнцію до першого віце-прем’єра й міністра фінансів. Рівно через хвилин п’ять він відчув нагальну потребу в перекладачеві, бо високий державний чиновник теж, як і ресторанна обслуга “Імперіалу”, розмовляв тим же сленгом чи діалектом української. Принаймні з того, що говорив пан віце-прем’єр, Джон Джонсон нічого не второпав. Перекладач виявився неабияким мастаком і перекладав той сленг такою вишуканою англійською мовою, що Джону Джонсону здалося, що перед ним сидить сам Чарльз Діккенс чи лорд Байрон. Але яким було його здивування, коли Джон Джонсон і тут відчув, що він зовсім не розуміє української. Жодного слова. Навіть прощаючись, він все-таки вимовив “дякую” і у відповідь чекав знайоме йому з “Бізнес-центру” – “будь ласка”, але почув сленгове – “пужалуста”.

Того ж дня, по обіді, Джона Джонсона прийняв і сам президент держави. Отут, подумав Джон Джонсон, я покажу главі європейської країни, що ми, бізнесмени, не падали малими головами на підлогу і не всіх нас виховували довготелесі гувернантки. Президент увійшов до свого кабінету усміхнений і гостинний. Уже з самого початку Джонсону видалося, що він теж нічого не зрозумів з того, що сказав глава держави:

- Ну, здрастє! – і потис Джону Джонсону руку.

До їхньої розмови підключився і міністр фінансів, якого з такої нагоди до себе в кабінет запросив президент.

Президент, як і міністр фінансів, дуже дякували Джону Джонсону за його благородну місію в європейську Державу Україну, запевняли, що тут буде все “окей”. І навіть гарантували йому якусь “кришу” над його, Джона Джонсоновою, головою. У його голову зовсім не вкладалося це слово – “криша”. Він навіть подумував, чи в нього дах не поїхав… Тільки після перекладу українським Байроном і досить таки довгим поясненням Джон зрозумів, що слово “криша” за наукою лондонського “Бізнес-центру” означає “дах”.

Повністю розчарований і пригнічений, Джон Джонсон повернувся до “Прем’єр-готелю”, трохи відпочив і надвечір вийшов на Хрещатик.

Спочатку він кинувся до кіосків з написом “ПРЕССА”. Купив більш ніж чортову дюжину українських часописів і помчав назад до себе в номер, щоб хоча б у такий спосіб перевірити свої лондонські знання. Яким же було його розчарування, коли він одразу ж помітив, що всі ці “українські газети” написані теж сленгом або діалектом української мови. Тим самим, яким з ним розмовляли президент і віце-прем’єр, він же міністр фінансів. Джон Джонсон не повірив очам своїм, але, будучи впертим, як кожен бізнесмен, ще раз спустився донизу і поцікавився у швейцара, де тут найближча українська книгарня. Той відповів, що такої у столиці України він навряд чи знайде, але може спробувати завернути за ріг.

Джон Джонсон так і зробив. Молоденька продавщиця, схожа на “міс-Україну”, яка розмовляла, як і президент держави, – сленгом, люб’язно підвела його до стелажів і запропонувала два найновіші бестселери у суперобкладинках. Джонсон відповів їй такою ж люб’язністю, розрахувався і помчав назад до себе в номер, не чекаючи навіть ліфта.

У своєму люксі він упав у м’який фотель і по складах прочитав назви бестселерів: “Мат по-московському” і “Бандитизм по-Санкт-Петербурзькому”.

Після прочитаного у нього з’явилася перша негарна підозра: його в лондонському “Бізнес-центрі” ОБДУРИЛИ. Джон Джонсон для чогось подивився довкола себе і вголос сказав:

- Гроші викинуті на вітер! Я їм цього не прощу. У мене цей номер не пройде!

Відтак кинув об підлогу бестселери, тиснені золотом, і спересердя увімкнув телевізор. На всіх каналах українського телебачення розмовляли тим же сленгом, що й президент. Хотілося почути бодай слово, яке він засвоїв у Лондоні, але за вечір так жодного й не почув. Естрада вистрибувала і виспівувала “на тому ж діалекті. Жартували так само і говорили тією ж не зрозумілою для, Джона Джонсона чи то мовою, чи то діалектом. Джон Джонсон зупинив свій прискіпливий погляд на якійсь карикатурній дамі в береті, в шубі й на тонесеньких ніжках з величезними, наче надутими насосом, грудьми. Вона несамовито співала і підстрибувала. Від того співу у нього аж розболілась голова. У своєму житті Джон Джонсон бачив багато дечого, але з таким “дивом” зустрівся уперше. Потім зі слів дами (оскільки Джон Джонсон уже почав звикати до діалекту) він зрозумів, що вона нібито зайшла у сад. Там сіла, черв’ячків поїла і далі “пошла”. Два слова – “черв’яків поїла”, що їх вимовила дама в береті, Джону Джонсону здалися знайомими. З решти він нічого не зрозумів, хоч як напружувався. Від того всього в нього запаморочилась голова. Він вимкнув телевізор, який тут чомусь називали “тєліком”. Перекладачку, яку він запросив до себе в номер, чомусь називали “тьолкой”. Це загадкове слово він почув від одного з метрдотелів, коли піднімався до себе в номер. Той сказав: “А нічаво тьолка!”.

Джон Джонсон про всяк випадок ковтнув по пігулці баралгіну від голови та валідолу від серця і в розпачі від такого отупіння й розчарування дійшов до єдино можливого висновку: у лондонському “Бізнес-центрі” засіла група шахраїв від науки і в такий спосіб заробляє гроші, обшахровуючи на мові європейських інвесторів. Він вирішив покласти цьому край – сів за стіл і чистою англійською мовою написав листа до лондонського “Бізнес-центру”, в якому вимагав повернути йому викинуті на вітер гроші та ще й заплатити компенсацію за глузування з його особи і завдані йому неабиякі морально-матеріальні збитки. З аналогічними заявами він звернувся і до Вищого лондонського суду, палати лордів та Скотланд-Ярду. Останній інстанції повідомляв, що подібні “Бізнес-центри” зареєстровані в Парижі, Римі, Стокгольмі, Брюсселі, Страсбурзі, Цюріху і ще в багатьох столичних і промислових центрах Європи. Він вимагав негайного розслідування і закриття цих “Центрів”, а шахраїв запроторити за ґрати. Звичайно, на законній підставі відповідно до статей кримінальних кодексів їхніх країн.

Повернувшись до рідного Лондона, Джон Джонсон, перш за все, завітав до “Бізнес-центру”. Тим його заяву знайшли безпідставною, запевнивши бізнесмена-інвестора, що вони навчали його справді української мови. Те ж саме заявили йому й в інших установах, куди ще з Києва звертався зі своїми скаргами Джон Джонсон.

Усі установи наче змовилися і теж назвали його скарги необґрунтованими, посилаючись на переконливі докази вчених Оксфордського університету. У своїх редакційних висновках професура писала, що Джон Джонсон у “Бізнес-центрі” й справді вивчав українську мову.

Джон Джонсон впав у глибоку депресію, що межувала з комою. Вивів його з тієї депресії тільки десь через місяць видатний учений – академік трьох світових університетів Чарльз Нотергальм. Він досить чітко й аргументовано пояснив Джону Джонсону, що не мова випускника лондонського “Бізнес-центру” є діалектом чи сленгом, а зовсім навпаки; мова невідомої дами у береті та українського президента і його віце-прем’єра є сленгом, або українською мовою кажучи – суржиком. Пояснюється все це дуже просто, стверджував учений зі світовим іменем: у всіх вчорашніх колоніях раби і більшість аборигенів і досі перелякано розмовляють мовою метрополії. Україна не є винятком.

Схожі записи:

1. Російські лінгвісти створили словник Пандори
2. Мовна ситуація в українському віртуальному просторі
3. З мови починається і зміцнюється держава

Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає [Х.Арце].

Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя — усе це показник цивілізованості суспільства [Олександр Пономарів].

Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів [В. Захарченко].

Доля української мови – то є водночас й доля української держави й нації [Ігор Лосєв].

“Ти лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть” [Ліна Костенко].

“Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?” [Михайло Коцюбинський].

Скільки української мовної території, стільки й української державності [Іван Заєць].

“Варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як “мову іноземної держави”: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої” [Іван Дзюба].

Україна – це суспільство, яке ще перебуває в пошуках своєї ідентичності. Теперішня русифікація цієї країни поглиблює її орієнтацію на Росію і є загрозою нашій національній безпеці.

Народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим народом [Віталій Портников].

Українська мова – це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі [Віталій Радчук // "Дивослово", 2003, №9, с.6].

В Конституції України чітко записано, що українська мова є державною. Більше того, за визначенням Конституційного Суду, українська мова є символом держави. Нам же пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного [Віталій Радчук].

“Вже сьогодні мова, відсутня в Інтернеті, – це мова, яка більше не існує у модерному світі” [Джерело інформації].

Мова – далеко не тільки “засіб спілкування”, тобто передачі “вже готових думок”, як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати” [Оксана Забужко. "Репортаж із 2000-го року", К., 2001, с.78].

У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм [Ліна Костенко].

Мова є тим чинником, що встановлює “природні” межі нації, при цьому, будучи унікальною системою світобачення й самовираження окремої нації, виступає не лише засобом спілкування, а й дає змогу представникам цієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні [Любов Мацько].

…Ознакою нормального культурно-духовного життя буде відсутність розмов про національні проблеми [Євген Сверстюк].

Можна кричати, витратити на що-небудь всю свою енергію. А можна мовчки щось робити, не волаючи. Треба мати українську державу, перш за все, у себе в душі. Коли Маганді сказав “не купуйте англійських товарів”, англійці просто пішли з тієї країни, і вона зараз вільна [Віталій Радчук].

Тих небагатьох, хто говорить правильно, сприймають як диваків і чужаків; власне, у юрбі вони й самі почуваються діаспорою [Віталій Радчук].

Людина, котра знає українські слова, ще не знає мови [Ольга Яремко, "Урок української", 2003, №2, с.35].

Згідно з відомим висловом Бодуена де Куртене державна мова – це діалект, за яким стоїть армія й поліція.

Карл Маркс казав, що чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову.

Русский язык содержит в себе ресурс для развития России [Людмила Путіна].

“Украина – это Русь, которая осталась дома. Нет на ней ни греха, ни вины” [Валерія Новодворська, російська правозахисниця].

Ми не дозволимо перетворити Україну на смітник інших культур і цивілізацій. Не уподібнюйтесь відомій тьоті Моті з комедії Миколи Куліша “Мина Мазайло”, яка вважала, що “гораздо пріятнєє бить ізнасілованной, чем украінізірованной” [Лесь Танюк].

О.О. Потебня (1835-1891) – російський та український мовознавець із світовим іменем, автор, зокрема, славетної чотиритомної праці “Из записок по русской грамматике” – стверджував: “Без знання її [української мови] українські устремління виявляться збудованими на піску”.

Варто пройнятись увагою до слів відомого російського поета, щирого друга українців Леоніда Вишеславського, який ще за радянських часів, писав: “Я певен, що знання української мови безмежно збагатить кожну російську людину, яка проживає в Україні”.

“Нове життя нового прагне слова”, – казав Максим Рильський.

Рушієм національного є дух, а екзистенцією духу є мова [Вільгельм Гумбольт].

Мова – найважливіший національний ідентифікатор, завдяки якому кожна нація вирізняється з-поміж инших, усвідомлюючи себе самодостатнім та самочинним суб’єктом історії [Ольга Федик].

Мова, позбувшись ідеального, перестає бути творцем матеріального [Ніна Велехова].

Мова – це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров – умре нація [Юліан Дзерович].

Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову [Ліна Костенко].

Схожі записи:

1. Вислови про українську мову, частина 2
2. Вмираючі мови – чи буде українська однією з них?
3. З мови починається і зміцнюється держава

Схожі записи:

1. Республіка Башкортостан: мовні уроки
2. З мови починається і зміцнюється держава

Від професора також дізнаємося, що польська й українська мови розбігаються на 30% лексики (так само як і французька та італійська мови), російська й болгарська – на 27%, українська й російська – на 38%. Відстані між деякими іншими мовами такі: іспанська і португальська – 25%, німецька і голландська – 25%, чеська і польська – 26%, сербська і болгарська – 26%, іспанська й італійська – 33% [На основі статті В.Радчука в ж. "Мовознавство", №2-3, 2002].

Схожі записи:

1. Лінгвістичний годинник
2. Про дівчину, яка згадала 120 мов, але забула свою власну
3. З мови починається і зміцнюється держава

Найбільше надбання подорожей – це зустрічі з людьми, яких ніколи не зустрінеш, сидячи вдома. Мій співрозмовник Падді Вудворт – відомий ірландський журналіст, тривалий час працював для Іrish Тіmеs; він також є тим, хто називається в нас публіцистом. Падді – автор книги “Брудна війна чистими руками”, яка є бестселером в Ірландії і отримала блискучі відгу-ки в престижних медіа. Ми сидимо з Падді в Дублінському пабі американського університетського містечка Айова-сіті і показуємо один одному рекламні ілюстровані часописи про Ірландію і про Україну, шукаємо розбіжності та спільні риси.

- Oh, you also have thatch cottages, – каже Падді із сильним ірландським акцентом.

Мені здається, він навмисне підсилює його у своїй англійській мові, щоб продемонструвати його мені, якщо вже мова зайшла про національну специфіку. Ірландський акцент полягає в тому, що майже всі англійські звуки “т” і “с” вимовляються як “ш”. Наприклад, слово also звучить в устах носія ірландського акценту не “олсоу”, а “олшо”. А thatch cottages – це будиночки, вкриті солом’яним дахом, себто стріхою. Кам’яні стіни ірландських традиційних сільських будиночків зовсім не такі, як в українських “білявих хаток”, а покрівлі, й правда, дуже схожі.

Але це щодо зовнішньої подібності. В Україні не раз доводилося чути невідомо ким впроваджений термін “ірландизація”, вжитий стосовно української культури. Важко сказати, що таке “ірландизація України”, це поняття ще не потрапило до енциклопедій. Певне, це коли українську національну ідентичність не пов’язують з українською мовою. Коли українська мова ніяк не є мовою спілкування, вживається тільки в ритуально-пісенному контексті. До речі, ірландська мова в Ірландії не вживається навіть так. Ірландський національний гімн (дуже войовничий текст, написаний в роки Ірландського повстання) співається по-англійськи. Є й кельтська версія, створена вже після англійської. Нею, буває, послуговуються лише на бездержавній Півночі.

- Раніше нас змушували вчити ірландську в школі, щоб ми могли принаймні прочитати декілька речень. Тепер навіть найзатятіші борці за кельтську мову починають розуміти, що вивчення мови, якою ніхто не користується, є лицемірством. В Ірландії тільки три відсотки населення розмовляють кельтською.

- В чому ж тоді полягає ваша національна ідентичність, якщо ви розмовляєте тою ж мовою, що й британці?

- Але ми розмовляємо нею значно краще! – вигукує Падді, – Ірландці протягом століть вважалися людьми другого сорту по відношенню до британців. Нам треба було весь час доводити, що ми не гірші! І це прагнення давало й дає непогані результати. Ми маємо чотирьох Нобелівських лауреатів з літератури, а в британців тільки один Голсуорсі.

Абсолютно вірно. Ірландія дала світові чотирьох Нобелівських лауреатів. Єйтс, Шоу, Беккет, нині живий Шимас Хіні. Плюс Джеймс Джойс, який хоч нобеліантом і не був, але вдостоївся титулу одного з трьох китів європейської літератури XX століття. Всі вони писали англійською, Беккет ще й французькою. Ірландською пишуть тільки маргінальні автори, які розмовляють тою ж англійською. Декілька десятків фахівців з ірландської мови будуть у світі завжди, оскільки існують ірландські саги, які є ви-датними пам’ятками світової літератури. Як завжди будуть в академічних колах якінебудь шумерологи.

- Ви вважаєте себе ірландцем, Падді?

- ???

- Не дивуйтесь моєму запитанню. Тих людей, якими ви пишаєтесь, у моїй країні вважають англійцями. І Бернарда Шоу, і Оскара Уайльда. Можливо, хтось чув, що вони з Ірландії, але тою ж мірою, якою є гасконцем француз д’Артаньян.

- Але ж вони ірландці! І патріоти Ірландії! А чи є ірландцем я? Це смішне питання. Почати з того, що я є громадянином республіки Ірландія і я є ірландцем по крові. В чому наша національна ідентичність? Не в знанні давно забутої мови, і навіть не в релігії, бо я – протестант. Певно, перш за все, це політична свідомість ірландців. Ми – окрема країна, яка йде своїм шляхом. Плюс культурна своєрідність, яку видно всім, хто знає нас. Ми не такі, як англійці, ми – інші. Ми визнаємо себе іншими, вони визнають іншими нас. А як схопити, описати нашу ідентичність – вже інше питання. Чи вона в ірландському рудому кучерявому волоссі та веснянках, – то далеко не всі етнічні ірландці мають зовнішність святого Патрика. Чи в тому, що ми з вами сидимо в Дублінському пабі, які є в кожному місті світу, яке себе шанує.

- Але якщо ви, як і британці, визнаєте одне одного іншими, то як складаються ваші стосунки? Не в політичному сенсі – облишимо політику, а в побутовому, на рівні людських стосунків?

- Наші стосунки мають тисячолітню історію, і вони, звичайно ж, були трагіч-ними для ірландців. В католицькі часи ірландську шляхту винищували фізично, гнучкіша протестантська релігія дозволила ефективно перевербовувати її на британський бік. Ірландців і вбивали, і принижували. Але все це загальні слова, ви все це можете прочитати в підручнику з історії. Ті часи, коли все хороше, що зробили ірландці, ставало англійським, а все погане лишалося ірландським, потроху минають. Так, в ірландських містах і досі є паби, куди англійцям краще не ходити і навпаки, але це більше сто-сується пролетарських верств населення.

- А такі питання, як стосунки з колегами, шлюби…

- В інтелектуальних колах ці стосунки вирішуються культурно. Не знаю, щоб колись батьки перешкоджали шлюбам ірландця і англійки чи навпаки. Зі шлюбами зараз настільки складно, що старше покоління неймовірно радіє, якщо діти все-таки вирішили одружитися, яка різниця, ірландець, англієць, шотландець, може, ще африканець налякає…

Сам Падді, до речі, на шостому десятку ще не зробив свого вибору. Але всі його подруги були і є ірландками з націоналістичних католицьких родин. І ті дівчата, з якими він проводить вечори під час тимчасового перебування в Америці на письменницькій Програмі, також усі ірландки,

- Отже, в британсько-ірландських стосунках нині панує повна ідилія.

- Ні, ідилії нема, є певні зміни в порівнянні з минулим. Почати з того, що зникає одвічний тягар злиденної Ірландії. Ще років двадцять тому Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз дві третини Ірландців живуть цілком на британському рівні. Але, звичайно, пам’ять про “криваву неділю” ще жива…

Певне, нема країни, яка б не мала у своїй історії кривавої неділі. В Ірландії вона була в 1972 році. Без політики не виходить. Про політику й книга Падді Вудворта, яка зробила його відомим письменником. Його книга “Брудна війна чистими руками” – про терористичні методи, що їх застосовує іспанська демократія у боротьбі з тероризмом баскської терористичної групи ЕТА. Був час, коли Падді довго жив в Іспанії – влаштувався учителем англійської, не знайшовши роботу на батьківщині. Він досконало знає іспанську, має друзів і серед іспанців, і серед басків.

- Чи думали ви про північноірландську ситуацію, коли писали вашу книгу?

- Коли писав – не думав. Але тепер працюю над книгою, в якій намагаюсь порівняти північноірландську та баскську ситуації. Для тероризму завжди є причини. До терористичних методів боротьби штовхають відчай і зневіра в інших методах. Завжди треба намагатися не засуджувати терористів, а розуміти їх. Але з іншого боку – тероризм – завжди тероризм. Я знаю із середини ірландську ситуацію, і я не можу на сто відсотків виправдати ірландських терористів. Вони також у багатьох ситуаціях діють нечесно.

- Ірландсько-британський, басксько-іспанський, чеченсько-російський конфлікти, – тут і правда можливе якщо не співчуття до терористів, то розуміння їхніх мотивів. А арабські теракти в Америці – цим терористам співчувати дуже важко, ще важче їх зрозуміти.

- Так, кожна ситуація має свої особливості, не можна переносити досвід однієї ситуації на іншу…

Хоча у світових процесах – політичних, економічних, культурних – можна знайти багато спільного, все ж ніколи не можна переносити ситуацію однієї країни на іншу. Це неграмотно і, навіть, небезпечно. Термін “ірландизація” як мінімум смішний, а скоріше безглуздий. В Україні нема помітних терористів, яких в якомусь сенсі можна розглядати як борців за національну гідність. А ірландські терористи змагаються не за збереження національної ідентичності, хоча й момент національної образи використовується тими, хто стоїть за їхніми спинами.

Українська культурна ситуація інша і українська культурна ідентичність базується на іншому. Українська мовна ситуація при всій її несприятливості, є суттєво кращою, принаймні за ірландську – не будемо повторювати загальновідомих фактів. Ми не маємо права судити ірландців за те, що вони зберегли і втратили протягом своєї нелегкої історії. Ми й самі відстояли небагато, і зараз іще втрачаємо. Українські й ірландські втрати й надбання порівнювати неможливо, це все одно, що порівнювати літри й кіловат-години.

З Падді Вудвортом розмовляла Євгенія Кононенко
Айова-сіті, жовтень, 2003
“Самостійна Україна”
8-14-листопада 2003 року

Схожі записи:

1. Табу та евфемізми

Серед “перлин у намисті Російської Федерації особливе місце займають поволжські автономні республіки Татарстан і Башкортостан. Сьогодні – це регіони, які найактивніше відстоюють власні національні інтереси. Татари, наприклад, на сьогодні, за чисельністю є другим етносом (після росіян) в Російській Федерації.

Зовсім інша ситуація в Башкирії. За даними перепису 1989 року, у власній республіці башкири за чисельністю були лише третіми після росіян і татар (етнічні дані російського перепису 2002 року в республіці досі не оприлюднено). Та все-таки за останнє десятиліття башкири в своєму національному становленні пройшли знач-ний шлях.

Сьогодні башкирська мова є державною мовою Башкортостану (поряд з російською, як мовою Федерації). Більше того, у зв’язку із майбутніми президентськими виборами планується створення при Центральній виборчій комісії республіканської комісії, що перевірятиме знання претендентами на пост глави Башкортостану башкирської мови.

Мовна проблема нині є гострою в Башкирській ба-гатонаціональній республіці. Її розв’язання може повчитись і українське керівництво. З часу розробки й ухвалення декларації про суверенітет Республіки Башкортостан йшла уперта і тривала боротьба за надання башкирській мові статусу державної. Першу спробу було зроблено в 1990 році, коли у Верховній Раді РБ розглядався проект декларації, підготовлений Башкирсь-ким народним центром. Але цей проект наштовхнувся на опір татарських національних організацій, внаслідок чого з тексту ухваленої тоді декларації (11 жовтня 1990 р.) питання про державний статус башкирської мови було вилучено.

Наступною спробою надати башкирській мові статусу державної стала пропозиція – ухвалити в 1992 році республіканський Закон про мови. Але й цього разу спроба не пройшла. Проте вже через рік, під час прийняття Конституції в ст. 92 було зафіксовано норму, згідно з якою глава Республіки повинен володіти башкирською та російською мовами. Вимогу знати башкирську мову було закріплено і в законах Башкортостану “Про Президента Республіки Башкортостан” і “Про вибори Президента Республіки Баш-кортостан”. Все це стало юридичною основою ухвалення в подальшому спеціального Закону про мови. В грудні 1998 р. президент М. Рахімов вніс на розгляд Державних Зборів Башкортостану проект Закону Про мови народів Башкортостану, який і був ухвалений на початку 1999 року. Державними мовами визнано башкирську й російську.

Щоправда, з протестом проти ухвалення Закону знову виступили російські й татарські етноси. Татари, зокрема, вимагають надання статусу державної мови ще й татарській, яка є рідною для третини населення республіки. Окремі ж “виразники інтересів російськомовного населення виявили занепокоєння з приводу необхідності знання башкирської мови претендентами на посаду президента Республіки.

Але більшість етнічних груп, Ідо прожива-ють в республіці, схвально поставилися до мовної політики башкирської влади. Прикладом може слугувати і українська громада Башкирії, яка налічує близько 75 тисяч осіб (за переписом 1989 року 1,9 відсотка населення республіки). Сьогодні в Башкирії в п’яти загальноосвітніх школах вивчають українську мову. Крім того, діють чотири недільні школи (з них три – в столиці республіки Уфі). Їх фінансування здійснюється з республіканського бюджету. Також в Уфі є філіали Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М.Шолохова готують вчителів української мови. В селі Золотоношка понад 80 відсотків жителів якого є українцями, згідно з указом президента Республіки, створено історикокультурний центр українців Башкортостану.

Як відзначив співголова Національнокультурного центру українців Башкортостану Володимир Дорошенко, ставлення місцевої влади до національних потреб українців є “оазою благополуччя” на тлі російських реалій.

Схожі записи:

1. Українці… Національно-мовні обриси
2. Етнонаціональний портрет України
3. Українського цвіту – по всьому світу

Етнічні українці становлять майже 78% загальної кількості населення, в абсолютних цифрах – 37 млн.541тисячу осіб. Порівняно з переписом населення 1989 року кількість українців зросла на 0,5% в абсолютних показниках, а питома вага серед жителів України – на 5 відсоткових пунктів. Звичайно, кожна людина вкладала своє власне розуміння в поняття – українець. Для когось то була 5-та графа радянського паспорта, для іншого пам’ять про самоідентифікацію батьків, для когось звичка, політичні переконання, рідна мова, культурний сентимент, а для когось складний комплекс переживань. Взагалі визначати, що саме мала на увазі людина, коли визнала себе українцем, українкою, незвичайно важко, як і визначити, наскільки глибоко вірує в заповіти Христа той, хто називає себе християнином.

Найбільше вражає винятково високий, за європейськими мірками, відсоток українського населення і відносно низький рівень етнічного самозахисту українців, упослідженість головних етнічних проявів українства (мови і культури, освіти, інформації, громадських структур). Навіть в Автономній республіці Крим українців майже 500 тисяч, це лише вдвічі менше, ніж уся кількість естонців у Естонії. Але, напевно, кількісні показники тут не завжди корелюються з якісними. Українців у Криму вдвічі більше за кримських татар, але рівень українського етнічного впливу щонайменше вдвічі поступається татарському.

У Вінницькій області українців майже 95%, але це ніяк не позначається на рівні етнічного опору русифікації. На початку ХХ століття Вінниччина разом з Житомирщиною, Хмельниччиною і Волинню була твердинею УНР.

Геть зрусифікована Дніпропетровщина має майже 80% етнічних українців.

І на Донеччині, де постійно відбуваються ексцеси, пов’язані з утисками всього українського, українці мають не переважну, а все ж таки більшість, майже 57%, а на Луганщині, де точнісінько такі ж самі проблеми, – 58%.

В усіх інших східних областях питома вага етнічних українців ніде не опускається нижче 60%. Це помітно більше, приміром, ніж питома вага етнічних латишів у Латвії, хоча ситуація з державною мовою і національною культурою там незрівнянно краща.

Українську мову назвали рідною 67,5% населення України, це дещо більше ніж за переписом 1989 року. Водночас 5544729 етнічних українців, більше 15% назвали своєю рідною – російську. Є підстави думати, що значна кількість із них взагалі не володіє українською.

Серед росіян тільки 4% – 328152 назвали рідною українську. Навряд чи серед цих 4% є такі, що геть забули російську. Отже, цифри переконливо свідчать, що за 12 років незалежності успіхи русифікації абсолютно перевищують успіхи кволої українізації. Себто, русифікація реально є і доказом цього є кілька мільйонів українців, які не володіють українською мовою, а українізація – це радше примара, ніж реальний процес, бо, напевно, більшість з тих 328152 росіян, які назвали українську рідною, зробили так не під впливом українізації, а через загальнопатріотичні міркування – всупереч своїм, “захисникам” у Російській Федерації. Себто діє процес русифікації, бо є кілька мільйонів майже повністю зрусифікованих українців. Немає процесу українізації, немає і результату, тобто немає українізованих росіян. Та навіть з поверненням самих українців до мови своїх предків є значні проблеми, і поки що зарано говорити про політичні успіхи на цьому шляху. Навпаки, є регрес. У тому ж таки Севастополі кількість українців, які назвали своєю рідною мовою українську, порівняно з 1989 роком зменшилась не кілька тисяч. Це реальна оцінка “зусиль” верховної київської влади щодо українського національно-культурного відродження. В Криму, Донбасі, Севастополі українці перебувають у фактичному стані зацькованої національної меншини, якщо тільки вони воліють зберігати рідну мову і культуру. Така ситуація була б цілком природною в колоніальних суспільствах, де більшість має підкорятися етнічній меншості, її мові та культурі. Але вона набуває рис абсурду в незалежній державі. Особливу увагу привертають ці 5 з половиною мільйонів російськомовних українців з огляду на феномен їхньої подвійної ідентичності – української і російської мовної.

На жаль, цей феномен ще не дуже глибоко досліджений з позицій етнопсихології й етнополітології. Цікаво й важливо, яка державно-політична лояльність переважає в свідомості цих людей: російська чи українська? Який елемент виявиться суттєвішим: етнічний чи мовний, що більше впливає на національне самовизначення індивідів та мас: мовний чинник чи етнічний?

Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв’язань. Це пояснюється особливостями України як держави.

Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Цей факт спричинився до сформування особливих ментальних рис української постколоніальної політичної, економічної, адміністративної еліти. Всі проблеми української мови, культури, національної гідності, точніше відсутності такої, пов’язані з тим, що українці не перестали бути колоніальним народом, незважаючи на формальну, дуже формальну незалежність, не стали господарями власної хати.

За роки боротьби царату, а потім і більшовиків проти української ідеї сформувався цікавий феномен відчуження значної частини українців від всього етнічно українського. Тому російськомовні українці незрідка опираються поширенню українського національно-культурного комплексу більше за росіян.

І все ж, як свідчать результати всеукраїнського перепису населення, зовсім не внаслідок якоїсь діяльності держави, а переважно стихійно, об’єктивно збільшується кількість громадян України, які воліють почуватися українцями в Україні. І цей процес залишає надію, на відродження українства в Україні.

Схожі записи:

1. Етнонаціональний портрет України
2. Республіка Башкортостан: мовні уроки
3. Українського цвіту – по всьому світу

Саме на цьому акцентується майже в кожній статті відомого мовознав-ця Івана Ющука, які увійшли до його щойно виданої книжки “Мова наша українська”. Тут зібрані виступи, роздуми автора про історичне коріння, роль та значення української мови в житті сучасної України. Вже скла-дено понад 200 тисяч народних пісень, написано тисячі наукових праць. Нема таких високих почуттів і таких глибоких думок, яких не можна було б висловити українською мовою.

Розповідаючи про походження української мови, проф. Іван Ющук наголошує на загальних закономірностях становлення національних мов. Основні елементи, приміром, української мови були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі, про що свідчать ті, безумовно, українські форми слів, вислови, що проскакують крізь церковнослов’янщину в тодішніх текстах.

Важливим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії. У цих молитовних написах, які походять з ХІ – XIV ст, використа-но не лише церковнослов’янську мову, але й простонародні слова та форми слів. Суто українські елемен-ти пробиваються і в новгородських берестяних грамотах ХІ-ХV ст., писаних церковнослов’янською мовою.

Ще 1834 року російський акад. І. Срезневський у статті “Взгляд на намятники украинской народной словесности” зазначав, що українська мова “є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музи-кальна, мальовнича”. Яскравим доповненням до вищесказаного є слова відомого російського Історика XIX ст. В.Ключевського, що їх цитує Н.Полопська-Василенко в своїй “Історії України”: “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столи-цею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінсь-кої мов, а слов’янсько-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською”.

Попри те, що Україна близько 700 років була розчленована поміж різними державами, які вперто викорінювали мову її автохтонного населення, од-нак, зазначає Іван Ющук, україн-ською мовою в Україні й поза нею розмовляє близько 45 мільйонів осіб, вона має всі шанси стати однією із широко вживаних мов. Потрібні лише наша воля, наполеглива праця і сприятливі політичні умови. Насамперед цілеспрямована й ефективна підтримка з боку державних чинників, правильна мовна політика, яка б повернула зденаціоналізовану частину українського народу до рідної мови, а національним меншинам дала б змогу зберегти свої мови й водночас оволодіти державною мовою в повному обсязі. Мовою єднання, консолідації суспільства на українській землі, а отже, й мовою соціального прогресу може бути тільки українська мова, хоч би тому, що це мова цієї землі і мова більшості її населення.

Не треба забувати, наголошує автор, що з мови починається і мовою зміцнюється держава. Отож утвердженню єдиної державної мови па всій території України повинна сприяти також армія. І хоча в Конституції записано: “У Збройних Си-лах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова”, але факти переконують, що в багатьох військових навчальних закладах, структурах, фор-муваннях державна мова й тепер, як правило, безкарно ігнорується. Тому цілком справедливий висновок автора: “Ігнорування офіцером дер-жавної мови під час службової діяльності може лише свідчити або про його розумову непридатність (за десять років існування української держави можна було вивчити не одну мову), або про його недбале став-лення до своїх службових обов’язків, або про несприйняття ним української держави та її законів. Такі діяння офіцерів, коли говорити нормами Кримінального кодексу України, мають усі ознаки, властиві поняттю військового злочину, і повинні кваліфікуватися як непокора”.

Армія є школою для молодих людей, які щойно вступають у життя. Тому роль офіцера в їхньому вихованні надзвичайно велика. Офіцер чи викладач військового навчального закладу, який не виконує конституційного положення про державний статус української мови, негативно впливає на формування національної свідомості в підлеглих йому юнаків, підриває в них віру в українську державу, послаблює обороноздатність держави. “Якщо офіцер української армії зі своїми підлеглими розмовляє недержавною мовою, він служить інтересам будь-якої іншої держави, тільки не української. То чи можна буде повністю покластися на такого офіцера у відповідальний для України час? Які українські національні цінності він захищатиме?” – резонно запитує Іван Ющук.

На завершення автор зазначає, що тим, хто ігнорує державну мову, варто нагадати слова народного коміса-ра освіти 20-х років А.Луначарського: “Всі, хто на Україні живе, повин-ні знати мову українського народу. Хто ж не хоче вчитися – хай їде з України”. Українцям нема куди їха-ти: у них немає іншої батьківщини, крім України. Українцям ніде більше будувати власну національну державу, яка б давала їм змогу повністю й безперешкодно реалізувати свої права людини, як це роблять французи у Франції, угорці в Угорщині, румуни в Румунії, росіяни в Росії.

Схожі записи:

1. Вислови про мову
2. Українці… Національно-мовні обриси
3. Вмираючі мови – чи буде українська однією з них?

Правопис (ортографія) являє собою систему загальноприйнятих правил, якими визначаються способи відтворення мови на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє усталенню мовних норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури.

У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяємо чотири періоди. (див.: Німчук В. В. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст.ст. – К., 2002).

Перший період (ХІ – ХVІ ст.) пов’язаний з пристосованою до особливостей староукраїнської мови ортографічною традицією відомих просвітників та проповідників християнства Кирила й Методія.

Другий період (ХVІ – ХVІІ ст.) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов’янської ортографії.

Третій період ( ХVІІ – початок ХІХ ст.) започатковано виданою 1619 р. “Граматикою” українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Ортографічні норми М. Смотрицького здобули загальноукраїнське визнання.

Четвертий період починається з першої чверти ХІХ ст., коли відбувалося формування нової української літературної мови на народній основі. Український народ був розкиданий по чужих державах, які по-різному ставилися до нашої мови. Це спричинило появу багатьох українських правописів. Найгірше було в Московській імперії, де українську мову вважали за діялект російської, забороняли українську абетку і наказували писати російською азбукою (напр.: лис, лыс, любыты, сино, сыла, сын, хид, ходыты замість ліс, лис, любити, сіно, сила, син, хід, ходити).

Діячі української культури Наддніпрянщини, Галичини, Буковини та инших частин України намагалися зближувати свої правописи, керуючись настановою нашого видатного письменника, етнографа, фольклориста, публіциста, педагога й словникаря Бориса Грінченка: “Ми повинні в такому напрямку впорядковувати свою мову й свій правопис, щоб він найбільше відповідав східноукраїнській мові, і то її центрові, – тільки тоді мова може стати спільною для всього українського народу”.

З постанням Української Народної Республіки вийшли “Найголовніші правила українського правопису” (1918 р.), потім “Головніші правила українського правопису” (1919 р.). Обидва видання підписав міністр освіти УНР Іван Огієнко, відомий український мовознавець, церковний та культурно-освітній діяч. Правила стали основою для випрацювання першого загальноукраїнського правопису, що вийшов у Харкові 1928 року і був запроваджений у практику з 1 січня 1929 року. Авторами цього правопису були видатні українські мовознавці – Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Володимир Гнатюк, Леонід Булаховський та ин. Підписав його до друку народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник.

Коли б усе йшло цивілізованим шляхом розвитку, то ми мали б тепер сталий правопис, з якого усунули б окремі вади та недоречності. Адже починаючи з середини ХІХ і до початку 30-х років ХХ ст., український правопис набував дедалі більшої самобутности й соборности. Однак настали часи репресій, придушення будь-яких проявів національного самовираження. У добу розстріляного відродження знищено або зацьковано більшість авторів харківського правопису 1928 року. Укоротив собі віку Микола Скрипник.

У 1933 році виходить новий правопис, “очищений від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської.., орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазну культуру, ставили бар’єр між українською та російською мовами” (Український правопис. – Х., 1933. – С. 4 – 5). Якщо перекласти ці розмірковування на звичайну мову, то з українського правопису вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси української фонетико-морфологічної системи. Далі таке “очищення” тривало. У 1946 році з’являється “вдосконалений” український правопис, що ставив собі за мету “забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо – російського” (Український правопис. – К., 1960. Передмова до першого видання . – С. 6).

Здавалося б, далі зближувати правописи вже не було куди. Але 1960 року виходить іще одне видання “Українського правопису”. Спричинене воно тим, що в 1956 році видано “Правила русской орфографии и пунктуации”, тож “у ряді правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування “Правил русской орфографии и пунктуации”, можна усунути” (Український правопис. – К,- 1960. – С. 3).

Дальше російщення українського правопису припинено наприкінці 80-х років минулого століття на хвилі національного піднесення. У 1990 році з’являється третє видання “Українського правопису”, за яким до української абетки повернуто усунуту 1933 року літеру ґ, зменшено кількість винятків у відтворенні на письмі слів іншомовного походження тощо. Але ні це видання правопису, ні наступне 1993 року не повернуло українській мові її власного правописного обличчя, яке так довго спотворювали ті, хто виконував замовлення творців “нової історичної спільноти – радянського народу” з єдиною (звичайно ж, російською!) мовою.

Адже причиною всіх змін в українському правописі радянського часу, починаючи з 1933 року, було наближення його до російського, а найбільшим гріхом українських мовознавців уважалося прагнення “порвати із спільними шляхами правописної нормалізації української і російської літературних мов” та невизнання “спільних змін, які сталися в українській і російській мовах після Жовтня” (Русанівський В.М. Нове в українському правописі. – К., 1962. – С.42, 43).

Ось іще кілька уривків із цієї праці. Український правопис 1928 року “був скерований на штучний відрив української мови від мови російської” (с.42). 1940 року Державна правописна комісія працювала з урахуванням “передбачуваних змін у російському правописі” (с.44). Готуючи видання 1946 року, упорядники нового варіянту українського правопису “зважили і на передбачувані зміни в російському правописі” (с.45). “Український правопис” 1960 року мав на меті “усунути розбіжності між українським і новим російським правописом” (с.47).

Багато народів колишнього Радянського Союзу здійснили не лише правописні, а й графічні реформи. А ми досі сліпо копіюємо всі недосконалості російського правопису. Досі в нас виправляють Лесю Українку, Бориса Грінченка, Миколу Зерова й инших класиків нашого письменства, припасовуючи їхні твори під правопис чужомовного походження.

Тож чи треба нам нарешті повернути нашій мові її власний правопис?

Олександр Пономарів
доктор філологічний наук, професор

Читачів просимо надсилати свої зауваження, запитання та відгуки на адресу:
м. Київ, 01001 а/с 485.
Копії цієї статті можна робити згідно із загальним дозволом автора

Схожі записи:

1. Реформа російської мови шокує росіян
2. Республіка Башкортостан: мовні уроки
3. Великий скарб і багатство!

Згідно з загальним переписом населення 2001-го року, Україну населяють 48 млн. 457 тисяч чоловік. Це відчутне зменшення у порівнянні з 1989 роком.

Як і більшість європейських країн, Україна має високу щільність населення – 80 осіб/км2. Найнижчий показник щільності на півночі, в Чернігівській області – 39 осіб/км2. Найвищий – в Донецькій області – 183 особи/км2. Східні області мають дещо вищий за середній показник – 90 осіб/км2. Але Донецька область в цьому сенсі є рекордсменом.

Як розподіляється зменшення населення по регіонах? Є група відносно благополучних регіонів, де населення або не зменшилося, або зменшилося дуже незначно: Крим, Київ, Волинська область, Закарпаття, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька, місто Севастополь, Львівська. Є середняки: Миколаївська, Херсонська, Хмельницька, Київська. Є регіони з дуже відчутним зменшенням людності: це сумний рекордсмен Чернігівщина; – 12%, Луганщина; – 11%, Житомирщина; – 10%, Донеччина; – 9%, Сумська; – 9%, Харківська; – 9%, Кіровоградська; – 9%. Не дуже добрі справи у Вінницькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській, Полтавській областях – 7-8% зниження.

Україна залишається переважно урбаністичною країною, з чисельною перевагою міського населення над сільським: 32 млн. 754 тис. городян (або 67,2%) проти 15 млн. 883 тис. (або 32,*%) сільського. Проте, як для європейської держави, це дуже високий показник сільського населення, що свідчить й про певний рівень продуктивності сільського господарства. Себто кожний селянин в Україні годує себе і ще двох громадян. Для держави, що претендує на роль житниці Європи, така ефективність аграрного виробництва не є нормальною. Причому, співвідношення між міським і сільським населенням за останні два переписи практично не змінилося.

Найменш сільськими є такі регіони України, як Донеччина – 10%, Луганщина – 14%, Дніпропетровщина – 17%, Харківська – 21%, Запорізька – 24% (селян). Найбільш сільські: Тернопільська і Закарпатська обл. – по 59% сільського населення, Івано-Франківська і Чернівецька – по 58%, Вінницька – 56% і Рівненська – 55%. Водночас найвищий рівень урбанізації в Донецькій області, в якій мешканці міста становлять 90% населення, Луганській – 86% та Дніпропетровській – 83%.

В Україні значне перевищення кількості жіночого населення над чоловічим: 22 млн. 441 тис чоловіків (або 46,3%) проти 26 млн. 16 тис. жінок (або 53,7%). Найбільший відсоток жінок – 55 в Чернігівській області, найменший – 52 в Закарпатській, у решті регіонів коливається в діапазоні 53-54%. Найменше чоловіків у Чернігівській області – 45%, найбільше – в Закарпатті – 48%. Але у порівнянні з 1989 роком диспропорція між жіночим і чоловічим населенням зменшилась – за рахунок деякого вирівнювання в селах; у містах же, навпаки, кількість жінок на 1000 чоловіків дещо зросла (але йдеться переважно про старші вікові групи, бо в репродуктивному віці кількість жінок і чоловіків практично однакова).

В Україні збільшилась кількість міст – нині маємо 454 міста. Серед них 37 це міста із кількістю населення від 100 до 500 тисяч, 9 міст мають понад півмільйона жителів, а у 5-ти кількість населення перевищувала 1 млн. осіб. У Києві, столиці України понад 2,6 млн. жителів.

З усього населення України громадяни Української держави становлять 47 млн. 950 тис, іноземних громадян – 168 тис. з них громадян держав СНД – 151 тис. осіб.
Найбільше іноземців проживає в місті Севастополі (3,4%). Однак, за повідомленнями деяких політичних партій, щонайменше 20% населення цього міста має подвійне громадянство, заборонене законодавством України. Значні групи іноземців на теренах Автономної Республіки Крим – 0,8% населення республіки, та в Одеській області – 0,7% іноземців, але за повідомленням місцевої преси приміром на Буковині теж є тисячі громадян з подвійним громадянством.

Суттєві зміни відбулися в етнічному складі населення України. Українців збільшилося до 77,8% проти 72,7% у 1989 році. Дещо зменшилась кількість росіян з 22,1% у 1989 році до 17,3% у 2001р. Нині росіян в Україні 8 млн. 334 тисячі осіб, українців – 37 млн. 541 тис. осіб. Зменшилась доволі суттєво кількість білорусів у складі населення України (з 0,9% до 0,6%) і євреїв (з 0,9% до 0,2%), трохи зменшився відсоток молдован і болгар, поляків, угорців. Не змінився відсоток греків, німців, казанських татар, циган, румунів. У 5,3 рази збільшився відсоток кримських татар (це пов’язано з поверненням народу з місць депортації), у 1,8 рази збільшився відсоток вірменів (цей етнос найбільш активно мігрує в Україну), кількість вірменів нині майже у двічі перевищує їх кількість у 1989 році. Суттєво збільшилась кількість грузинів і азербайджанців.

Дані перепису мають покласти край етнополітичним спекуляціям деяких орієнтованих на закордон сил, які стверджують, що в Україні росіяни становлять половину населення, в абсолютних цифрах 20-25 млн, як заявляє лідер Російського блоку Свистунов, щоправда, він поділяє росіян на росіян у вузькому і широкому розумінні. У вузькому, це, напевно, ті люди, що справді є росіянами, а в широкому всі, кого такими може оголосити пан Свистунов, вимагаючи зміни етнокультурного статусу української держави.

Цікавим є етнічний розподіл населення України по регіонах: в АР Крим дещо зменшився відсоток росіян: з 65,6% до 58,3%, та українців – 26,7% до 24,3%. Це поясняється збільшенням у 6,3 рази кількості кримських татар, що становлять сьогодні 12% населення Криму. У 3,6 рази зросла кількість вірменів у Криму. Різко зменшилась кількість євреїв (з 0,7% до 0,2%). Майже вдвічі збільшилась кількість азербайджанців.

Найбільш українськими є Тернопільська (97,8%) та Івано-Франківська обл. (97,5%). Найменш – Донецька (56,9) й Луганська – (58%). У Києві українці становлять 82,2%, важно у це повірити, спостерігаючи побутову поведінку і слухаючи мову спілкування киян. У Севастополі дещо зменшилась відсоткова кількість росіян – з 74,4% до 71,6%, і дещо зросла чисельність українців – з 20,7% до 22,4%.

Дещо мають вщухнути і політичні спекуляції на мовному грунті. До перепису від прихильників “російськоязичництва” можна було почати, що російська є рідною майже для 60% населення, а дехто називав ще фантастичніші цифри.

Російську вважають рідною 29,6% населення, а українську 67,5%, себто однозначна більшість. На жаль, цей факт ніяк не забезпечує мовних прав українцям у власній державі, про що свідчать факти дискримінації за мовною ознакою, зокрема закриття україномовних шкіл у Донецьку і Дніпропетровську.

Слід зауважити, що серед українців українську мову рідною визнали 85,2%, серед росіян – 3,9%, серед білорусів – 17,5%, серед циган – 21%, серед німців – 22,1%. Найбільш українофільською меншиною є поляки – 71% вважає рідною українську мову, найменш українофільською меншиною після росіян – греки, 88,5% вважають рідною російську і лише 4,8% українську.

Схожі записи:

1. Українці… Національно-мовні обриси
2. Республіка Башкортостан: мовні уроки
3. Українського цвіту – по всьому світу