1. Якщо для нових термінів є прямий переклад, то обирається саме він. Наприклад, при перекладі “active desktop” було відкинено варіант “живий”, оскільки “активний” буде, по-перше, більш упізнаваним для тих, хто вже користувався англійською версією; по-друге, ми не створюватимемо проблем, коли у майбутньому виникне термін “alive” або схожий на нього. Таким же чином з`явилося і слово “профіль”, хоча, звичайно, “профіль користувача”  (user’s profile) наводить на інші думки.

2. Переклад не повинен (по можливості) перетинатися з тими, що вже є. Тут виникають непомітні на перший погляд труднощі.

Незважаючи на те, що в українській мові дуже багато синонімів, виявляється, що в англійській мові існує багато слів, які перекладаються українською однаково. Приклад – setup та installation перекладаються як “установка”, тому для другого терміну довелося використовувати переклад “інсталювання”. Інший приклад  – directory і catalog – і те, і інше перекладаються українською мовою як “каталог”.  Ще один, уже історичний, приклад – у свій час українське представництво не ризикнуло прямо перекласти paste як “вклеїти”, і тепер доводиться “мучитися” з двома англійськими словами  insert і paste, які обидва зараз перекладаються як “вставити”.

3. Якщо вже є стійкий професійний термін, то він має бути використаний. Приклад: “домен” при перекладі пропонувалося замінити на “область” чи що-небудь іще, але компанія вирішила відмовитися, оскільки не можна перекладати domain в одному продукті як “область” (для новачків), а в іншому як “домен” (для професіоналів). Аналогічний приклад – слово “кернінг”.

До речі, чому ми говоримо “Майкрософт”, незважаючи на те, що є слова “мікроскоп”, “мікрохірургія”? Тому що “Майкрософт” – це власна назва, найменування компанії, а за правилами української мови (і згідно ДСТУ) найменування компаній в українському тексті передаються транскрипцією (відповідно до вимови). Навряд чи комусь спаде на думку говорити чи писати “Генерал Моторс” замість “Дженерал Моторс” тільки тому, що в українській мові є слова “генерал”, “генерація”, “генератор” із тим самим латинським коренем general.

Схожі записи:

1. Перекладачі – машини і люди
2. Словник Авіаційної Термінології
3. Компанія Google додала в додаток Goggles функцію перекладу

Мова – це не просто спосiб спiлкування, а щось бiльш значуще. Мова – це всi глибиннi пласти духовного життя народу, його iсторична пам’ять, найцiннiше надбання вiкiв, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, iнтелектуальна i мисленнєва дiяльнiсть народу.

Олесь Гончар

* * *

Людина, яка втратила свою мову, – неповноцiнна, вона другорядна в порiвняннi з носiєм рiдноï мови.

Павло Мовчан

* * *

Хто не любить своєï рiдноï мови, солодких святих звукiв свого дитинства, не заслуговує на iм’я людини.

Й. Г. Гердер

* * *

А на москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У ïх народ i слово, i у нас народ i слово. А чиє краще, нехай судять люди.

Тарас Шевченко. “Передмова до нeздiйсненного видання “Кобзаря”

* * *

Рiдна мова на чужинi
Ще милiшою стає.

Павло Грабовський

* * *

Мова – це великий дар природи, розвинутий i вдосконалений за тисячолiття з того часу, як людина стала людиною.

Кiндрат Крапива

* * *

Поки жива мова в устах народу, до того часу живий i народ. I нема насильства нестерпнiшого, як те, що хоче вiдiрвати в народу спадщину, створену незчисленними поколiннями його вiджилих предкiв.

Костянтин Ушинський

* * *

Народ, що не усвiдомлює значення рiдноï мови для свого вищого духовного життя i сам ïï покидає й вiдрiкається, виконує над собою самовбивство.

Шафраник

* * *

Найбiльше i найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає I своє давнє життя i своï сподiванки, розум, досвiд, почування.

Панас Мирний

* * *

Хто ясно думає, той ясно i говорить.

Буало

* * *

Мова – духовне багатство народу.

Василь Сухомлинський

* * *

Мова – втiлення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любiмо ïï, вивчаймо ïï, розвиваймо ïï! Борiмося за красу мови, за правильнiсть мови, за приступнiсть мови, за багатство мови…

Максим Рильський

Схожі записи:

1. Вислови про мову
2. Мови дивляться на світ
3. Вмираючі мови – чи буде українська однією з них?

В інтернеті це свято отримало своє продовження – UA DAY 2009.

UA DAY – це акція, що присвячена українській мові. Суть її полягає в популяризації вживання української мови в усіх сферах життя. Організатори акції пропонують вам взяти участь у такому собі флешмобі.  “Давайте 9 листопада 2009 року будемо розмовляти та писати виключно українською!” – закликають вони.

Нехай цей день стане справді українським. Перейдіть на українську у своєму буденному житті, напишіть у свій блог, прочитайте українську книгу – як саме виявити свою прихильність до UA DAY, обирати вам.

(частковий репост з http://uaday.org/)

Схожі записи:

1. Вислови про українську мову, частина 2
2. Український телеканал “Перший національний” відмовився від перекладу на українську мову синхронів у новинах
3. Українці… Національно-мовні обриси

Наприклад, тварин, на яких полювали, потрібно було називати описово, вживання справжнього імені загрожувало мисливцеві невдачею або навіть смертю. Тому в багатьох мовах прямі назви деяких тварин було втрачено, а збереглися лише описові заміни. Українське слово «ведмідь» – результат подібного табу; буквально це слово означає «той, що їсть мед», прямого ж іменування цього звіра в українській мові не залишилося.

У сучасних суспільствах табу може накладатися на прямі іменування певних фізіологічних процесів, частин людського тіла тощо. Теми смерті, хвороб також часто обговорюються обережно, без прямих означень. У всіх цих випадках вдаються до описових зворотів, синонімічних висловлювань – тобто до таких засобів, що пом’якшують та вуалюють суть означуваного. Такі замінники прийнято називати евфемізмами (від гр. eu – «добре» і phemi – «говорю»). До евфемізмів люди вдаються, коли вважають незручним назвати щось своїм іменем або хочуть приховати, закамуфлювати неприємну, небезпечну, засуджувану суспільством сутність явища або речі. Замість Висякайся! дитині радять: Приведи до ладу ніс! Замість Брешеш! докоряють: Ти кажеш неправду. Деякі медичні терміни також є евфемістичними: новоутворення замість лякаючого пухлина, канцер замість рак, летальний замість смертельний і т.д.

Ті, хто працює в оборонній промисловості, атомну бомбу делікатно називають виробом, а полігон, де вона випробовується – об’єктом. Тюрма і табір в адміністративній мові іменуються розпливчасто – установа; працюють там не наглядачі, а контролери. Усе це – евфемізми.

Спостерігається така закономірність: чим офіційніші відносини між людьми, тим більш вірогідною є поява в їхньому мовленні евфемізмів. Тому мова дипломатів і тексти дипломатичних документів рясніють евфемістичними натяками та недомовленостями. Особливо часто вдаються до евфемізмів політики – наприклад, коли говорять щодо непередбачуваних наслідків подій, які натомість досить передбачувано призводять до конфлікту або навіть до військових зіткнень. І навпаки, чим вільніше почувають себе люди у спілкуванні одне з одним, тим менше вони відчувають потребу в евфемізмах.

Проте все ж таки евфемізми потрібні: вони підтримують певний культурний рівень спілкування, а також допомагають уникати конфліктів та етичних незручностей.

Схожі записи:

1. Веселі факти про англійську мову
2. Хибні друзі перекладача
3. Як Microsoft вирішує питання вибору термінології при перекладі

Комуністичному режимові СРСР, очевидно, зіграла на руку омонімія цієї давньої назви із метафоричним кольором революції, яку вона внаслідок дуже активно використовувала.

Оскільки назва цієї площі не має ні історичного, ані лінгвістичного зв’язку із червоним кольором, на нашу думку доцільніше називати цю площу Красною, а не Червоную.

Схожі записи:

1. Табу та евфемізми
2. Український переклад творів японської літератури
3. Як вимовляти англійські власні імена

Майбутній український інвестор з Великобританії Джон Джонсон, перед тим як приїхати до нас, закінчив шестимісячні курси для вивчення української мови в лондонському “Бізнес-центрі”. Там він добре засвоїв кілька українських слів і навіть фраз. Найкраще запам’яталися йому такі повсякденні слова, як “добридень”, “будь ласка”, “ласкаво просимо”, “дякую”, “добраніч”… Запали в Джонсонову пам’ять і фразеологічні синоніми, такі, як “на все добре”, “до зустрічі” чи й просто “зустрінемося”.

Філологічно озброєний до зубів, як здавалося Джону Джонсону, він прибув до столиці України – Києва. Оселився у столичному “Прем’єр-готелі” і перше, що зробив, – це вийшов до обслуги ресторану “Імперіал”.

Саме тут він збирався засвоїти свої практичні уроки з української.

Хвилин зо п’ять нібито вивчаючи інтер’єр закладу, він насправді прислухався до мови ресторанної обслуги, і, на свій подив, упіймав себе на тому, що нічогісінько з почутого не розуміє, говір метрдотеля й офіціанток досить віддалено нагадував ту мову, яку він вивчав у лондонському “Бізнес-центрі”. Те ж саме підтвердили і його європейські колеги з Парижа, Стокгольма, Цюріха та Рима, до яких він підсів. Усі дійшли однаковісінького висновку, що це не що інше, як український діалект або типовий для багатьох європейських держав столичний сленг.

Після двох днів адаптації й відпочинку на дніпровських мальовничих схилах з їхніми річковими ресторанами Джон Джонсон, відповідно до протоколу, був запрошений на аудієнцію до першого віце-прем’єра й міністра фінансів. Рівно через хвилин п’ять він відчув нагальну потребу в перекладачеві, бо високий державний чиновник теж, як і ресторанна обслуга “Імперіалу”, розмовляв тим же сленгом чи діалектом української. Принаймні з того, що говорив пан віце-прем’єр, Джон Джонсон нічого не второпав. Перекладач виявився неабияким мастаком і перекладав той сленг такою вишуканою англійською мовою, що Джону Джонсону здалося, що перед ним сидить сам Чарльз Діккенс чи лорд Байрон. Але яким було його здивування, коли Джон Джонсон і тут відчув, що він зовсім не розуміє української. Жодного слова. Навіть прощаючись, він все-таки вимовив “дякую” і у відповідь чекав знайоме йому з “Бізнес-центру” – “будь ласка”, але почув сленгове – “пужалуста”.

Того ж дня, по обіді, Джона Джонсона прийняв і сам президент держави. Отут, подумав Джон Джонсон, я покажу главі європейської країни, що ми, бізнесмени, не падали малими головами на підлогу і не всіх нас виховували довготелесі гувернантки. Президент увійшов до свого кабінету усміхнений і гостинний. Уже з самого початку Джонсону видалося, що він теж нічого не зрозумів з того, що сказав глава держави:

- Ну, здрастє! – і потис Джону Джонсону руку.

До їхньої розмови підключився і міністр фінансів, якого з такої нагоди до себе в кабінет запросив президент.

Президент, як і міністр фінансів, дуже дякували Джону Джонсону за його благородну місію в європейську Державу Україну, запевняли, що тут буде все “окей”. І навіть гарантували йому якусь “кришу” над його, Джона Джонсоновою, головою. У його голову зовсім не вкладалося це слово – “криша”. Він навіть подумував, чи в нього дах не поїхав… Тільки після перекладу українським Байроном і досить таки довгим поясненням Джон зрозумів, що слово “криша” за наукою лондонського “Бізнес-центру” означає “дах”.

Повністю розчарований і пригнічений, Джон Джонсон повернувся до “Прем’єр-готелю”, трохи відпочив і надвечір вийшов на Хрещатик.

Спочатку він кинувся до кіосків з написом “ПРЕССА”. Купив більш ніж чортову дюжину українських часописів і помчав назад до себе в номер, щоб хоча б у такий спосіб перевірити свої лондонські знання. Яким же було його розчарування, коли він одразу ж помітив, що всі ці “українські газети” написані теж сленгом або діалектом української мови. Тим самим, яким з ним розмовляли президент і віце-прем’єр, він же міністр фінансів. Джон Джонсон не повірив очам своїм, але, будучи впертим, як кожен бізнесмен, ще раз спустився донизу і поцікавився у швейцара, де тут найближча українська книгарня. Той відповів, що такої у столиці України він навряд чи знайде, але може спробувати завернути за ріг.

Джон Джонсон так і зробив. Молоденька продавщиця, схожа на “міс-Україну”, яка розмовляла, як і президент держави, – сленгом, люб’язно підвела його до стелажів і запропонувала два найновіші бестселери у суперобкладинках. Джонсон відповів їй такою ж люб’язністю, розрахувався і помчав назад до себе в номер, не чекаючи навіть ліфта.

У своєму люксі він упав у м’який фотель і по складах прочитав назви бестселерів: “Мат по-московському” і “Бандитизм по-Санкт-Петербурзькому”.

Після прочитаного у нього з’явилася перша негарна підозра: його в лондонському “Бізнес-центрі” ОБДУРИЛИ. Джон Джонсон для чогось подивився довкола себе і вголос сказав:

- Гроші викинуті на вітер! Я їм цього не прощу. У мене цей номер не пройде!

Відтак кинув об підлогу бестселери, тиснені золотом, і спересердя увімкнув телевізор. На всіх каналах українського телебачення розмовляли тим же сленгом, що й президент. Хотілося почути бодай слово, яке він засвоїв у Лондоні, але за вечір так жодного й не почув. Естрада вистрибувала і виспівувала “на тому ж діалекті. Жартували так само і говорили тією ж не зрозумілою для, Джона Джонсона чи то мовою, чи то діалектом. Джон Джонсон зупинив свій прискіпливий погляд на якійсь карикатурній дамі в береті, в шубі й на тонесеньких ніжках з величезними, наче надутими насосом, грудьми. Вона несамовито співала і підстрибувала. Від того співу у нього аж розболілась голова. У своєму житті Джон Джонсон бачив багато дечого, але з таким “дивом” зустрівся уперше. Потім зі слів дами (оскільки Джон Джонсон уже почав звикати до діалекту) він зрозумів, що вона нібито зайшла у сад. Там сіла, черв’ячків поїла і далі “пошла”. Два слова – “черв’яків поїла”, що їх вимовила дама в береті, Джону Джонсону здалися знайомими. З решти він нічого не зрозумів, хоч як напружувався. Від того всього в нього запаморочилась голова. Він вимкнув телевізор, який тут чомусь називали “тєліком”. Перекладачку, яку він запросив до себе в номер, чомусь називали “тьолкой”. Це загадкове слово він почув від одного з метрдотелів, коли піднімався до себе в номер. Той сказав: “А нічаво тьолка!”.

Джон Джонсон про всяк випадок ковтнув по пігулці баралгіну від голови та валідолу від серця і в розпачі від такого отупіння й розчарування дійшов до єдино можливого висновку: у лондонському “Бізнес-центрі” засіла група шахраїв від науки і в такий спосіб заробляє гроші, обшахровуючи на мові європейських інвесторів. Він вирішив покласти цьому край – сів за стіл і чистою англійською мовою написав листа до лондонського “Бізнес-центру”, в якому вимагав повернути йому викинуті на вітер гроші та ще й заплатити компенсацію за глузування з його особи і завдані йому неабиякі морально-матеріальні збитки. З аналогічними заявами він звернувся і до Вищого лондонського суду, палати лордів та Скотланд-Ярду. Останній інстанції повідомляв, що подібні “Бізнес-центри” зареєстровані в Парижі, Римі, Стокгольмі, Брюсселі, Страсбурзі, Цюріху і ще в багатьох столичних і промислових центрах Європи. Він вимагав негайного розслідування і закриття цих “Центрів”, а шахраїв запроторити за ґрати. Звичайно, на законній підставі відповідно до статей кримінальних кодексів їхніх країн.

Повернувшись до рідного Лондона, Джон Джонсон, перш за все, завітав до “Бізнес-центру”. Тим його заяву знайшли безпідставною, запевнивши бізнесмена-інвестора, що вони навчали його справді української мови. Те ж саме заявили йому й в інших установах, куди ще з Києва звертався зі своїми скаргами Джон Джонсон.

Усі установи наче змовилися і теж назвали його скарги необґрунтованими, посилаючись на переконливі докази вчених Оксфордського університету. У своїх редакційних висновках професура писала, що Джон Джонсон у “Бізнес-центрі” й справді вивчав українську мову.

Джон Джонсон впав у глибоку депресію, що межувала з комою. Вивів його з тієї депресії тільки десь через місяць видатний учений – академік трьох світових університетів Чарльз Нотергальм. Він досить чітко й аргументовано пояснив Джону Джонсону, що не мова випускника лондонського “Бізнес-центру” є діалектом чи сленгом, а зовсім навпаки; мова невідомої дами у береті та українського президента і його віце-прем’єра є сленгом, або українською мовою кажучи – суржиком. Пояснюється все це дуже просто, стверджував учений зі світовим іменем: у всіх вчорашніх колоніях раби і більшість аборигенів і досі перелякано розмовляють мовою метрополії. Україна не є винятком.

Схожі записи:

1. Російські лінгвісти створили словник Пандори
2. Мовна ситуація в українському віртуальному просторі
3. З мови починається і зміцнюється держава

Схожі записи:

1. Республіка Башкортостан: мовні уроки
2. З мови починається і зміцнюється держава

Найбільше надбання подорожей – це зустрічі з людьми, яких ніколи не зустрінеш, сидячи вдома. Мій співрозмовник Падді Вудворт – відомий ірландський журналіст, тривалий час працював для Іrish Тіmеs; він також є тим, хто називається в нас публіцистом. Падді – автор книги “Брудна війна чистими руками”, яка є бестселером в Ірландії і отримала блискучі відгу-ки в престижних медіа. Ми сидимо з Падді в Дублінському пабі американського університетського містечка Айова-сіті і показуємо один одному рекламні ілюстровані часописи про Ірландію і про Україну, шукаємо розбіжності та спільні риси.

- Oh, you also have thatch cottages, – каже Падді із сильним ірландським акцентом.

Мені здається, він навмисне підсилює його у своїй англійській мові, щоб продемонструвати його мені, якщо вже мова зайшла про національну специфіку. Ірландський акцент полягає в тому, що майже всі англійські звуки “т” і “с” вимовляються як “ш”. Наприклад, слово also звучить в устах носія ірландського акценту не “олсоу”, а “олшо”. А thatch cottages – це будиночки, вкриті солом’яним дахом, себто стріхою. Кам’яні стіни ірландських традиційних сільських будиночків зовсім не такі, як в українських “білявих хаток”, а покрівлі, й правда, дуже схожі.

Але це щодо зовнішньої подібності. В Україні не раз доводилося чути невідомо ким впроваджений термін “ірландизація”, вжитий стосовно української культури. Важко сказати, що таке “ірландизація України”, це поняття ще не потрапило до енциклопедій. Певне, це коли українську національну ідентичність не пов’язують з українською мовою. Коли українська мова ніяк не є мовою спілкування, вживається тільки в ритуально-пісенному контексті. До речі, ірландська мова в Ірландії не вживається навіть так. Ірландський національний гімн (дуже войовничий текст, написаний в роки Ірландського повстання) співається по-англійськи. Є й кельтська версія, створена вже після англійської. Нею, буває, послуговуються лише на бездержавній Півночі.

- Раніше нас змушували вчити ірландську в школі, щоб ми могли принаймні прочитати декілька речень. Тепер навіть найзатятіші борці за кельтську мову починають розуміти, що вивчення мови, якою ніхто не користується, є лицемірством. В Ірландії тільки три відсотки населення розмовляють кельтською.

- В чому ж тоді полягає ваша національна ідентичність, якщо ви розмовляєте тою ж мовою, що й британці?

- Але ми розмовляємо нею значно краще! – вигукує Падді, – Ірландці протягом століть вважалися людьми другого сорту по відношенню до британців. Нам треба було весь час доводити, що ми не гірші! І це прагнення давало й дає непогані результати. Ми маємо чотирьох Нобелівських лауреатів з літератури, а в британців тільки один Голсуорсі.

Абсолютно вірно. Ірландія дала світові чотирьох Нобелівських лауреатів. Єйтс, Шоу, Беккет, нині живий Шимас Хіні. Плюс Джеймс Джойс, який хоч нобеліантом і не був, але вдостоївся титулу одного з трьох китів європейської літератури XX століття. Всі вони писали англійською, Беккет ще й французькою. Ірландською пишуть тільки маргінальні автори, які розмовляють тою ж англійською. Декілька десятків фахівців з ірландської мови будуть у світі завжди, оскільки існують ірландські саги, які є ви-датними пам’ятками світової літератури. Як завжди будуть в академічних колах якінебудь шумерологи.

- Ви вважаєте себе ірландцем, Падді?

- ???

- Не дивуйтесь моєму запитанню. Тих людей, якими ви пишаєтесь, у моїй країні вважають англійцями. І Бернарда Шоу, і Оскара Уайльда. Можливо, хтось чув, що вони з Ірландії, але тою ж мірою, якою є гасконцем француз д’Артаньян.

- Але ж вони ірландці! І патріоти Ірландії! А чи є ірландцем я? Це смішне питання. Почати з того, що я є громадянином республіки Ірландія і я є ірландцем по крові. В чому наша національна ідентичність? Не в знанні давно забутої мови, і навіть не в релігії, бо я – протестант. Певно, перш за все, це політична свідомість ірландців. Ми – окрема країна, яка йде своїм шляхом. Плюс культурна своєрідність, яку видно всім, хто знає нас. Ми не такі, як англійці, ми – інші. Ми визнаємо себе іншими, вони визнають іншими нас. А як схопити, описати нашу ідентичність – вже інше питання. Чи вона в ірландському рудому кучерявому волоссі та веснянках, – то далеко не всі етнічні ірландці мають зовнішність святого Патрика. Чи в тому, що ми з вами сидимо в Дублінському пабі, які є в кожному місті світу, яке себе шанує.

- Але якщо ви, як і британці, визнаєте одне одного іншими, то як складаються ваші стосунки? Не в політичному сенсі – облишимо політику, а в побутовому, на рівні людських стосунків?

- Наші стосунки мають тисячолітню історію, і вони, звичайно ж, були трагіч-ними для ірландців. В католицькі часи ірландську шляхту винищували фізично, гнучкіша протестантська релігія дозволила ефективно перевербовувати її на британський бік. Ірландців і вбивали, і принижували. Але все це загальні слова, ви все це можете прочитати в підручнику з історії. Ті часи, коли все хороше, що зробили ірландці, ставало англійським, а все погане лишалося ірландським, потроху минають. Так, в ірландських містах і досі є паби, куди англійцям краще не ходити і навпаки, але це більше сто-сується пролетарських верств населення.

- А такі питання, як стосунки з колегами, шлюби…

- В інтелектуальних колах ці стосунки вирішуються культурно. Не знаю, щоб колись батьки перешкоджали шлюбам ірландця і англійки чи навпаки. Зі шлюбами зараз настільки складно, що старше покоління неймовірно радіє, якщо діти все-таки вирішили одружитися, яка різниця, ірландець, англієць, шотландець, може, ще африканець налякає…

Сам Падді, до речі, на шостому десятку ще не зробив свого вибору. Але всі його подруги були і є ірландками з націоналістичних католицьких родин. І ті дівчата, з якими він проводить вечори під час тимчасового перебування в Америці на письменницькій Програмі, також усі ірландки,

- Отже, в британсько-ірландських стосунках нині панує повна ідилія.

- Ні, ідилії нема, є певні зміни в порівнянні з минулим. Почати з того, що зникає одвічний тягар злиденної Ірландії. Ще років двадцять тому Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз дві третини Ірландців живуть цілком на британському рівні. Але, звичайно, пам’ять про “криваву неділю” ще жива…

Певне, нема країни, яка б не мала у своїй історії кривавої неділі. В Ірландії вона була в 1972 році. Без політики не виходить. Про політику й книга Падді Вудворта, яка зробила його відомим письменником. Його книга “Брудна війна чистими руками” – про терористичні методи, що їх застосовує іспанська демократія у боротьбі з тероризмом баскської терористичної групи ЕТА. Був час, коли Падді довго жив в Іспанії – влаштувався учителем англійської, не знайшовши роботу на батьківщині. Він досконало знає іспанську, має друзів і серед іспанців, і серед басків.

- Чи думали ви про північноірландську ситуацію, коли писали вашу книгу?

- Коли писав – не думав. Але тепер працюю над книгою, в якій намагаюсь порівняти північноірландську та баскську ситуації. Для тероризму завжди є причини. До терористичних методів боротьби штовхають відчай і зневіра в інших методах. Завжди треба намагатися не засуджувати терористів, а розуміти їх. Але з іншого боку – тероризм – завжди тероризм. Я знаю із середини ірландську ситуацію, і я не можу на сто відсотків виправдати ірландських терористів. Вони також у багатьох ситуаціях діють нечесно.

- Ірландсько-британський, басксько-іспанський, чеченсько-російський конфлікти, – тут і правда можливе якщо не співчуття до терористів, то розуміння їхніх мотивів. А арабські теракти в Америці – цим терористам співчувати дуже важко, ще важче їх зрозуміти.

- Так, кожна ситуація має свої особливості, не можна переносити досвід однієї ситуації на іншу…

Хоча у світових процесах – політичних, економічних, культурних – можна знайти багато спільного, все ж ніколи не можна переносити ситуацію однієї країни на іншу. Це неграмотно і, навіть, небезпечно. Термін “ірландизація” як мінімум смішний, а скоріше безглуздий. В Україні нема помітних терористів, яких в якомусь сенсі можна розглядати як борців за національну гідність. А ірландські терористи змагаються не за збереження національної ідентичності, хоча й момент національної образи використовується тими, хто стоїть за їхніми спинами.

Українська культурна ситуація інша і українська культурна ідентичність базується на іншому. Українська мовна ситуація при всій її несприятливості, є суттєво кращою, принаймні за ірландську – не будемо повторювати загальновідомих фактів. Ми не маємо права судити ірландців за те, що вони зберегли і втратили протягом своєї нелегкої історії. Ми й самі відстояли небагато, і зараз іще втрачаємо. Українські й ірландські втрати й надбання порівнювати неможливо, це все одно, що порівнювати літри й кіловат-години.

З Падді Вудвортом розмовляла Євгенія Кононенко
Айова-сіті, жовтень, 2003
“Самостійна Україна”
8-14-листопада 2003 року

Схожі записи:

1. Табу та евфемізми

Серед “перлин у намисті Російської Федерації особливе місце займають поволжські автономні республіки Татарстан і Башкортостан. Сьогодні – це регіони, які найактивніше відстоюють власні національні інтереси. Татари, наприклад, на сьогодні, за чисельністю є другим етносом (після росіян) в Російській Федерації.

Зовсім інша ситуація в Башкирії. За даними перепису 1989 року, у власній республіці башкири за чисельністю були лише третіми після росіян і татар (етнічні дані російського перепису 2002 року в республіці досі не оприлюднено). Та все-таки за останнє десятиліття башкири в своєму національному становленні пройшли знач-ний шлях.

Сьогодні башкирська мова є державною мовою Башкортостану (поряд з російською, як мовою Федерації). Більше того, у зв’язку із майбутніми президентськими виборами планується створення при Центральній виборчій комісії республіканської комісії, що перевірятиме знання претендентами на пост глави Башкортостану башкирської мови.

Мовна проблема нині є гострою в Башкирській ба-гатонаціональній республіці. Її розв’язання може повчитись і українське керівництво. З часу розробки й ухвалення декларації про суверенітет Республіки Башкортостан йшла уперта і тривала боротьба за надання башкирській мові статусу державної. Першу спробу було зроблено в 1990 році, коли у Верховній Раді РБ розглядався проект декларації, підготовлений Башкирсь-ким народним центром. Але цей проект наштовхнувся на опір татарських національних організацій, внаслідок чого з тексту ухваленої тоді декларації (11 жовтня 1990 р.) питання про державний статус башкирської мови було вилучено.

Наступною спробою надати башкирській мові статусу державної стала пропозиція – ухвалити в 1992 році республіканський Закон про мови. Але й цього разу спроба не пройшла. Проте вже через рік, під час прийняття Конституції в ст. 92 було зафіксовано норму, згідно з якою глава Республіки повинен володіти башкирською та російською мовами. Вимогу знати башкирську мову було закріплено і в законах Башкортостану “Про Президента Республіки Башкортостан” і “Про вибори Президента Республіки Баш-кортостан”. Все це стало юридичною основою ухвалення в подальшому спеціального Закону про мови. В грудні 1998 р. президент М. Рахімов вніс на розгляд Державних Зборів Башкортостану проект Закону Про мови народів Башкортостану, який і був ухвалений на початку 1999 року. Державними мовами визнано башкирську й російську.

Щоправда, з протестом проти ухвалення Закону знову виступили російські й татарські етноси. Татари, зокрема, вимагають надання статусу державної мови ще й татарській, яка є рідною для третини населення республіки. Окремі ж “виразники інтересів російськомовного населення виявили занепокоєння з приводу необхідності знання башкирської мови претендентами на посаду президента Республіки.

Але більшість етнічних груп, Ідо прожива-ють в республіці, схвально поставилися до мовної політики башкирської влади. Прикладом може слугувати і українська громада Башкирії, яка налічує близько 75 тисяч осіб (за переписом 1989 року 1,9 відсотка населення республіки). Сьогодні в Башкирії в п’яти загальноосвітніх школах вивчають українську мову. Крім того, діють чотири недільні школи (з них три – в столиці республіки Уфі). Їх фінансування здійснюється з республіканського бюджету. Також в Уфі є філіали Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М.Шолохова готують вчителів української мови. В селі Золотоношка понад 80 відсотків жителів якого є українцями, згідно з указом президента Республіки, створено історикокультурний центр українців Башкортостану.

Як відзначив співголова Національнокультурного центру українців Башкортостану Володимир Дорошенко, ставлення місцевої влади до національних потреб українців є “оазою благополуччя” на тлі російських реалій.

Схожі записи:

1. Українці… Національно-мовні обриси
2. Етнонаціональний портрет України
3. Українського цвіту – по всьому світу

Етнічні українці становлять майже 78% загальної кількості населення, в абсолютних цифрах – 37 млн.541тисячу осіб. Порівняно з переписом населення 1989 року кількість українців зросла на 0,5% в абсолютних показниках, а питома вага серед жителів України – на 5 відсоткових пунктів. Звичайно, кожна людина вкладала своє власне розуміння в поняття – українець. Для когось то була 5-та графа радянського паспорта, для іншого пам’ять про самоідентифікацію батьків, для когось звичка, політичні переконання, рідна мова, культурний сентимент, а для когось складний комплекс переживань. Взагалі визначати, що саме мала на увазі людина, коли визнала себе українцем, українкою, незвичайно важко, як і визначити, наскільки глибоко вірує в заповіти Христа той, хто називає себе християнином.

Найбільше вражає винятково високий, за європейськими мірками, відсоток українського населення і відносно низький рівень етнічного самозахисту українців, упослідженість головних етнічних проявів українства (мови і культури, освіти, інформації, громадських структур). Навіть в Автономній республіці Крим українців майже 500 тисяч, це лише вдвічі менше, ніж уся кількість естонців у Естонії. Але, напевно, кількісні показники тут не завжди корелюються з якісними. Українців у Криму вдвічі більше за кримських татар, але рівень українського етнічного впливу щонайменше вдвічі поступається татарському.

У Вінницькій області українців майже 95%, але це ніяк не позначається на рівні етнічного опору русифікації. На початку ХХ століття Вінниччина разом з Житомирщиною, Хмельниччиною і Волинню була твердинею УНР.

Геть зрусифікована Дніпропетровщина має майже 80% етнічних українців.

І на Донеччині, де постійно відбуваються ексцеси, пов’язані з утисками всього українського, українці мають не переважну, а все ж таки більшість, майже 57%, а на Луганщині, де точнісінько такі ж самі проблеми, – 58%.

В усіх інших східних областях питома вага етнічних українців ніде не опускається нижче 60%. Це помітно більше, приміром, ніж питома вага етнічних латишів у Латвії, хоча ситуація з державною мовою і національною культурою там незрівнянно краща.

Українську мову назвали рідною 67,5% населення України, це дещо більше ніж за переписом 1989 року. Водночас 5544729 етнічних українців, більше 15% назвали своєю рідною – російську. Є підстави думати, що значна кількість із них взагалі не володіє українською.

Серед росіян тільки 4% – 328152 назвали рідною українську. Навряд чи серед цих 4% є такі, що геть забули російську. Отже, цифри переконливо свідчать, що за 12 років незалежності успіхи русифікації абсолютно перевищують успіхи кволої українізації. Себто, русифікація реально є і доказом цього є кілька мільйонів українців, які не володіють українською мовою, а українізація – це радше примара, ніж реальний процес, бо, напевно, більшість з тих 328152 росіян, які назвали українську рідною, зробили так не під впливом українізації, а через загальнопатріотичні міркування – всупереч своїм, “захисникам” у Російській Федерації. Себто діє процес русифікації, бо є кілька мільйонів майже повністю зрусифікованих українців. Немає процесу українізації, немає і результату, тобто немає українізованих росіян. Та навіть з поверненням самих українців до мови своїх предків є значні проблеми, і поки що зарано говорити про політичні успіхи на цьому шляху. Навпаки, є регрес. У тому ж таки Севастополі кількість українців, які назвали своєю рідною мовою українську, порівняно з 1989 роком зменшилась не кілька тисяч. Це реальна оцінка “зусиль” верховної київської влади щодо українського національно-культурного відродження. В Криму, Донбасі, Севастополі українці перебувають у фактичному стані зацькованої національної меншини, якщо тільки вони воліють зберігати рідну мову і культуру. Така ситуація була б цілком природною в колоніальних суспільствах, де більшість має підкорятися етнічній меншості, її мові та культурі. Але вона набуває рис абсурду в незалежній державі. Особливу увагу привертають ці 5 з половиною мільйонів російськомовних українців з огляду на феномен їхньої подвійної ідентичності – української і російської мовної.

На жаль, цей феномен ще не дуже глибоко досліджений з позицій етнопсихології й етнополітології. Цікаво й важливо, яка державно-політична лояльність переважає в свідомості цих людей: російська чи українська? Який елемент виявиться суттєвішим: етнічний чи мовний, що більше впливає на національне самовизначення індивідів та мас: мовний чинник чи етнічний?

Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв’язань. Це пояснюється особливостями України як держави.

Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Цей факт спричинився до сформування особливих ментальних рис української постколоніальної політичної, економічної, адміністративної еліти. Всі проблеми української мови, культури, національної гідності, точніше відсутності такої, пов’язані з тим, що українці не перестали бути колоніальним народом, незважаючи на формальну, дуже формальну незалежність, не стали господарями власної хати.

За роки боротьби царату, а потім і більшовиків проти української ідеї сформувався цікавий феномен відчуження значної частини українців від всього етнічно українського. Тому російськомовні українці незрідка опираються поширенню українського національно-культурного комплексу більше за росіян.

І все ж, як свідчать результати всеукраїнського перепису населення, зовсім не внаслідок якоїсь діяльності держави, а переважно стихійно, об’єктивно збільшується кількість громадян України, які воліють почуватися українцями в Україні. І цей процес залишає надію, на відродження українства в Україні.

Схожі записи:

1. Етнонаціональний портрет України
2. Республіка Башкортостан: мовні уроки
3. Українського цвіту – по всьому світу