Лінгвістичний портал та спільнота молодих мовознавців

Михайль Семенко

На рубежі сторіч активізується наполегливий пошук нової мистецької мови, що формується на засадах естетичного перетворення позаестетичної реальності. Стрімко змінювалася дійсність – динамічне, подекуди жорстоке життя величезних міст, нове уявлення про час і простір спонукали митців до відмови від традиційного відтворення світу на користь граничного індивідуалізму в пластичних засобах виразності. Так виникають різні види модерністського мистецтва охоплюючи максимальну кількість виявлень творчої діяльності. Європейський модернізм дає можливість дослідникові достатньо чітко розмежувати напрямки й навіть визначити час і місце, де з’являється кожен з них. Так, кубізм народжено у Франції, футуризм в Італії, батьківщиною експресіонізму є Німеччина, сюрреалізму – Франція тощо.
«Міф кордону в українській культурі полягає в тому, що Україна завжди говорила чужою мовою, завжди говорила мовою Інакшого. Маємо на увазі мову культури, слідуючи розумінню мови у Ю.Лотмана, або у структуральних чи постструктуральних семіологічних школах, де мову визначено як продукуючу міць артикуляції дискурсу. Україна завжди говорила, вимовляла своє найпотаємніше мовою тих інтонацій, які набуваються за кордоном, які звучать далеко, які є чужими, а здаються рідними й близькими, але разом з тим відкидають та відштовхують…» [1]. Тому не можна добу українського модернізму визначити так чітко, як у Західній Європі, та й митці або літератори України творили на межі, чи то на перетині тих рухів, що усвідомлено задекларували європейські діячі культури. Нам здається, що одна з найважливіших рис українського модернізму – синтез. Особистісне переосмислення новаторських течій європейської культури українськими митцями та літераторами дає підстави визначати їхній шлях до специфічних характеристик українського модернізму.
Спалахи або пунктир – так можемо охарактеризувати модерністські поривання в українській культурі. Усвідомленої позиції та плинності годі шукати в новаторських намаганнях літераторів або митців. На відміну від європейського процесу свідомої модернізації у формах та виявленнях мистецького й літературного життя, що було продукованим свободою та динамікою творчої особистості, суспільне життя в Україні диктувало принципово інше ставлення до реалій оточуючого світу. Відбувалося не вивільнення особистих прагнень, а моральне «ув’язнення» будь-яких творчих поривань.
Спробуємо з’ясувати, що живило український модернізм та охарактеризувати деякі напрямки літературного процесу на початку ХХ сторіччя. Перш за все, пропонуємо розглядати у контексті модернізму новаторські, індивідуалістичні та експериментаторські спроби українських поетів та письменників, на відміну від позиції С.Павличко. У своїй монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» автор дає ґрунтовний аналіз українського літературного життя з кінця ХІХ до 60-х рр. ХХ  століття; й в одному з розділів зазначає, що «модернізм» – це доба М.Вороного, М.Євшана, М.Сріблянського та інших поетів та критиків 1900-1910 років, яка мала «протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву… Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси...» [2]. В свою чергу, авангардом авторка визначає період 20-х років, зауважуючи, що «завдання авангарду полягало у деструкції обох (народницької та модерністської) традицій, у знищенні «красивої» поезії взагалі, у витворенні нової мови української літератури й просто в епатажі без конкретної цілі»[3]. Ми ж, в свою чергу, надалі будемо оперувати поняттями «модернізм» та «авангард» як синонімічними. Читати далі »